Мій світ

               Я
Я –таке маленьке, коротке слово.Я- таке велике ,безмежне поняття.
Я -то цілий всесвіт емоцій, почуттів, стосунків, людей, мрій і сподівань. У моєму всесвіті, як і у справжньому, багато зір.  Найближча,найдорожча і найяскравіша –то зоря моєї донечки. Про неї мої щоденні турботи. За нею болить- не вщухає, моя душа і серце. З нею пов”язані  всі мої найкращі мрії і сподівання. Вона- моя сила і гордість, моя втілена заповітна мрія і моя, мабуть, найбільша провина.
        Трохи далі м”яким , тихим світлом світить і зігріває зоря моєї мами: безмежно добра, турботлива, ледь пригасла від прожитих літ. По ній звіряю кожен свій крок і вчинок. За неі найбільше переживаю і турбуюсь. Бо з перебоями б”ється вже втомлене мамине серце,все частіше ловлю на собі сумно-задумливий мамин погляд. І від того стає так тривожно-тоскно на душі.
        Поряд з маминою світить братова зоря: сильна, потужна, надійна, впевнена в собі, завжди готова прислати промінчик підтримки та допомоги. Я дуже пишаюсь нею, гріюсь в її промінні, черпаю від неї силу і віру в себе.А ген-ген на обрії, вже майже невидима,  тінню мелькає вже згасла зоря іншого мого брата. Так рано вона згасла, так багато лишила після себе болю в душі та сивини на скронях.
       А по всьому  видноколу розсипані сузір”я моїх друзів. Можливо, їх не так багато, як хотілося б. Але всі вони  вивірені часом, пережитим болем та розділеною радістю. Вони настільки близькі мені по духу,що давно стали моєю родиною, моєю великою сім”єю.
       Не обійшлося в  моєму всесвіті без поясу злих, невгамовних зловмисників та недругів. Але, мабуть, так і повинно бути, коли ти живеш насиченим повноцінним життям.
        Яскравими кометами пролетіли через цей всесвіт хвилини кохання, щастя,  злетів душі, професійних перемог. Не обійшлося без чорних дір зради, заздрощів і злості. Але  на те воно і життя, щоб були в ньому всі відтінки всіх кольорів райдуги і всіх почуттів людських.
        А через весь цей всесвіт ланцюжком простяглись мої планети.
Он, вже дуже далеко, пливе рожева і мрійлива планета Дитинства. На ній залишилось босоноге неспокійне дівчисько, яке мріяло об”їхати весь світ . Бо, навчившись читати до трьох років, воно перчитало всю доступну літературу, вимріяло собі казковий світ,і  все визирало його з найвищої груші в  садку.
Дещо ближче світить планета моєї Юності. На ній шкільна пора з першою закоханістю, заповітними мріями, першими успіхами в спорті і в науках. Далі-студенське життя з такою довгоочікуваною самостійністю, незаперечністю суджень, комсомольським азартом і безмежною вірою в Людину. Там я назавжди лишилась на березі Тихого океану: безтурботна, впевнена в собі, щаслива, ідеалістична і безкомпромісна.
А ось і моя сьогоднішня планета-планета Зрілості. Хто я на ній і яка я на ній-не мені судити. В мене є затишний , зігрітий теплом душі і серця дім. В ньому добре мені, моїй родині і моїм друзям. Біля дому квітує сад. В ньому  знаний кожен кущик, кожна гілочка. Він радує квітами і плодами, заспокоює зневірену і зболену душу. Молодою гінкою вишенькою підростає донечка. А значить є  заради чого жити, переборювати недуги і зневіру. А ще є заповітний день- день 7 липня, свято Івана Купала. Майже щороку рано вранці , ще до схід сонця виходжу в цілинний степ. І , напевне, немає в такі хвилини людини, щасливішої за мене. Розмовляю з травами і кожна з них нашіптує своє, найпотаємніше. Купаюсь в росах і перших сонячних променях. Чую голос Землі,примовляння вітру до неї, пісню жайвора в небі і безмежну неповторну симфонію Життя. В такі хвилини в мені просинається невмирущий дух Мавки степової, незнищенний дух моїх предків –слов”ян,відунів –язичників. Я збираю лікарські трави. Потім цілий рік по них будуть приходити близькі і далекі сусіди, просто сельчани. І, доки вибиратиму потрібну травицю, вислухаю не  одну зболену душу, переживу не одну людську долю. Слухаючи, буду вчитись життєвої мудрості, стійкості духу, волі до життя. Якби я не стала вчителем, то напевне була б лікарем. Але і будучи вчителем, настільки можу руками і травами лікую тіла, а словом душі  тих, хто звертається по допомогу.
        Ось такий він насьогодні світ моєї душі. Але я лише маленька часточка великого потоку світів інших людей. Куди пливе цей  потік? Хто його спрямовує? Чи можу я в ньому бодай щось змінити? Не знаю чи можу, але в  тому, що маю спробувати-переконана. Бо я –вчитель.І хочу я того, чи ні, впливаю на формування всесвітів душ моїх вихованців. Найбільше хотіла б , щоб в них залишилось місце для віри в Людину, в справедливість, добро;щоб вони були зігріті любов”ю, турботою, дружбою; щоб їх не опалила знерівра, розчарування, відчай.А для цього я маю бути переконливою у своєму слові і у своїх вчинках; а моє життя має бути достойним моєї професії.Бо я –вчитель.
Мені, як вчителю, потрібно зовсім мало:
Щоб школа завжди двері відчиняла,
Щоб з дня у день було кого навчати,
Із року в рік все починать спочатку.
Було кому робити в школі перші кроки,
Було для кого від душі читать уроки.
Щоб завжди гомінким було шкільне подвір”я
Й дитячі очі усміхалися з довір”ям.
Щоб не згасав в душі учнівській світ пізнання,
Вогонь надії, віри, сподівання.
Щоб серце не спішило спочивати-
Ще ж так багато треба дітям передати!
Держава щоб нарешті до освіти прихилилась,
І жодна школа на Вкраїні не закрилась.
Щоб гурт діток у  класах не рідів.
Село стрічало молодих вчителів.
Щоби моя душа в нестатках не черствіла,
А серце в негараздах не зотліло.
Щоб не сормилась я вчителем зватись,
На краще майбуття могла щоб сподіватись,
Наук зерном голівоньки дитячі засівати,
Красу й добро у їхніх душах відкривати.
І Президент наш щоб ,нарешті, зрозумів:
Майбутнє України-від учителів!
Ну ось і все, що я хотіла вам сказати...
Мені, як вчителю, потрібно так багато!